Євгенія Гасс. Ім’я, яке повернулося

Євгенія Гасс

На фото — моя бабуся, Євгенія Гасс.

Це погляд людини, яка прожила життя з іменем, яке довгий час не можна було називати вголос.

У 1938 році її батька, Олександра Гасс, розстріляли.

Тоді бабусі було близько року.

Це був період Великого терору — масових репресій 1937–1938 років, які здійснювалися органами НКВС СРСР.

Саме НКВС проводило арешти, допити, фабрикувало справи та виконувало смертні вироки за позасудовими рішеннями так званих «трійок».

Коли моя прабабуся дізналася, що Олександра везуть на розстріл, вона схопила дитину на руки й побігла до мосту.

Звідти вони востаннє побачили чоловіка і батька.

Вони бачили, як його розстріляли.

Після цього життя перестало бути безпечним.

На паркані біля дому майже щодня з’являлися написи фарбою:

«Німецькі свині».

У ті роки німецьке походження в СРСР було прямою підставою для переслідувань, звинувачень у «шпигунстві» та «ворожості державі».

Мою прабабусю, Олю, почали регулярно викликати на допити до НКВС.

Одного разу її забрали й не відпускали кілька днів.

Що з нею там було — в родині ніколи не розповідали.

Страх, який використовувався НКВС як інструмент контролю, залишався з людьми на все життя.

Коли мова заходила про Олександра, вона переходила на шепіт — навіть через десятиліття.

Прабабуся працювала на нафтобазі помічником бухгалтера.

Саме там знайшлася людина, яка наважилася допомогти.

Директор бази запропонував фіктивний шлюб і повну зміну документів — єдиний можливий тоді спосіб урятувати дитину від подальших переслідувань НКВС.

Не просто змінити прізвище.

А прибрати ім’я батька зі свідоцтва про народження.

Так Євгенія Гасс стала Євгенією Ісенко.

У директора був знайомий солдат, який ішов на фронт.

Через нього оформили удочеріння і нові документи.

Бабуся прожила багато років із чужим прізвищем.

Але прабабуся нічого не знищила.

Попри постійний страх обшуків, вона зберегла документи.

Зберегла фотографію чоловіка.

Зберегла листування з солдатом, який удочерив її доньку.

Усе це пролежало схованим десятиліттями.

Поки одного разу моя мама, під час звичайного генерального прибирання, не натрапила на ці папери.

Прабабуся відмовилася щось пояснювати.

Вона сказала, що ніколи не розповість, що з нею було на допитах у НКВС.

І ніколи не братиме участі в пошуках документів.

Тоді мама поговорила з бабусею.

Саме вона розповіла все, що знала.

Почалися роки пошуків — архіви, запити, поїздки, суди.

Я була дитиною, але добре пам’ятаю ці дороги й очікування.

Коли бабуся отримала документи про реабілітацію, вона заплакала і сказала:

— Я завжди знала, що я Євгенія Гасс, Олександрівна.

Але я боялася про це сказати.

А сьогодні — я можу говорити.

Це фото — не просто портрет.

Це свідчення злочинів НКВС проти конкретної родини.

І повернуте ім’я, яке пережило страх.