Україна. Чонгар, 2014

Це фото зроблене вночі, у 2014 році, неподалік Чонгара.

Ми приїхали до тих, хто стояв на кордоні.

Війна в Україні тоді стала для нас шоком.

Не поступовим усвідомленням — різким ударом.

Захоплення Криму, тривога, розгубленість і відчуття, що реальність знову ламається просто на очах.

Чоловік, з яким жила моя мама — її фактичний (громадянський) чоловік, Діма — пішов добровольцем.

Його не хотіли брати одразу — він домагався цього сам.

Коли почалися події в Криму, його перенаправили в Чонгар — на кордон.

У той самий час у мого сина були заплановані змагання з дзюдо в Снігурівці, Миколаївська область.

Тоді це було звичайне мирне українське місто.

Пізніше, під час повномасштабного вторгнення Росії в Україну,

Снігурівка була окупована російськими військами у березні 2022 року

та звільнена Збройними силами України у листопаді 2022 року.

Ми вирішили заздалегідь: поїдемо всією родиною —

спочатку на змагання, а потім одразу до нього, на кордон.

Ми знайшли невеликий бус.

Закупили продукти — для нього і для хлопців, які несли службу.

І вирушили рано-вранці.

Коли ми наближалися до Чонгара, я побачила дорогу, яку не забуду ніколи.

Кілометрові черги фур.

Ми їхали вздовж них дуже довго, і здавалося, що ця дорога не має кінця.

Він вийшов на зв’язок і виїхав до нас на трасу.

Був на військовому уазику.

Мама пересіла до нього, а ми поїхали слідом.

Ми з’їхали з траси й рухалися вздовж болотистого поля.

Була ніч.

Нічого не було видно.

Саме тоді ми вперше почули канонаду.

Я не знаю, з якої саме зброї стріляли.

Я знаю лише, що було дуже страшно.

 

Він зупинив машину, підійшов до нас і сказав:

— Не хвилюйтеся. Все буде добре.

Ми стояли й чекали, поки закінчиться обстріл.

Потім рушили далі.

Зустріч була короткою.

Але той день залишився з нами назавжди.

Тоді ми ще не знали, скільки років триватиме ця війна.

Але вже розуміли:

це не новини і не політика.

Це життя, яке може зламатися в будь-яку мить —

і тримається лише на людях, які стають між тобою і страхом.