Чорні дні мого дитинства. Тбілісі, 1989–1992

Чорні дні мого дитинства. Тбілісі, Грузія, 1989–1992

Я народилася в Тбілісі, у Грузії.

Моє дитинство починалося щасливо — тепле місто, родина, спокійне життя.

Так було доти, поки наприкінці 1980-х років у Грузії не почалися трагічні події, які назавжди змінили долю країни — і мою власну пам’ять про дитинство.

У 1988–1989 роках у Грузії посилився національно-визвольний рух.

Люди виходили на мітинги, вимагали незалежності від Радянського Союзу, відновлення власної державності, захисту мови й культури.

Серед лідерів руху був Звіад Гамсахурдія — майбутній перший президент незалежної Грузії.

Я добре пам’ятаю ті мітинги.

Пам’ятаю, як люди збиралися тисячами й скандували одне слово:

«Сакартвело!»

Грузія.

Але радянська влада вирішила придушити цей рух силою.

9 квітня 1989 року

Ця дата назавжди стала днем жалоби в історії Грузії.

Рано-вранці 9 квітня 1989 року радянські війська увійшли на проспект Руставелі в Тбілісі, де відбувався мирний мітинг.

Проти беззбройних людей застосували саперні лопатки, сльозогінний газ, бронетехніку.

Загинула 21 людина.

Більшість — молоді жінки.

Сотні людей були отруєні газом.

Я пам’ятаю той ранок.

Сусіди прибігли до нашого дому й кричали:

— На Руставелі зайшли танки. Вбили людей.

Я була дитиною й не могла зрозуміти найстрашнішого:

чому радянські солдати прийшли вбивати нас — грузинів — на нашій власній землі?

Від того дня країна вже ніколи не була колишньою.

Війна застала нас у дорозі

Моя мама — одеситка, родом з України, і ми часто їздили в Одесу до родичів.

Одного разу, повертаючись до Тбілісі з пересадками, війна буквально застала нас у дорозі.

Це був уже період початку збройних конфліктів, зруйнованих доріг і перебитих залізничних шляхів.

Наш поїзд зупинився на станції в Сухумі, в Абхазії, на території Грузії.

Саме в той момент там починався збройний конфлікт — і ця земля згодом опинилася під окупацією, яка триває й до сьогодні.

І раптом почалася перестрілка.

Шляхи в бік Тбілісі були зруйновані.

Поїзд більше не міг їхати далі.

На вокзалі почалася страшна метушня:

крики, плач, люди не розуміли, що відбувається і куди бігти.

На той час мама вже працювала на Закавказькій залізниці. Вона була секретаркою начальника дороги й добре знала всі маршрути.

І саме це знання нас урятувало.

Я пам’ятаю, як мама схопила провідника:

— Терміново, ведіть мене до начальника поїзда.

Ми бігли через увесь склад.

Коли зайшли до кабінету, мама майже закричала:

— Негайно з’єднайте з депо. Поїзд можна відправити через Баку.

Так наш поїзд пішов у бік Азербайджану.

Ми опинилися в Баку.

І тільки звідти змогли дістатися назад до Тбілісі.

У той момент я вперше зрозуміла, що життя може залежати від одного рішення і кількох хвилин.

Роки блокади, холоду й виживання

Після трагедії 9 квітня і відкритого курсу Грузії на незалежність радянська влада почала чинити на країну прямий тиск.

У 1989–1991 роках проти Грузії фактично було запроваджено енергетичну й економічну блокаду.

Постачання палива й електроенергії скорочували навмисно.

Газ, світло й воду вимикали не через технічні проблеми —

це був спосіб покарати країну за прагнення до свободи.

Так Радянський Союз намагався зламати Грузію.

А на початку 1990-х Грузія опинилася втягнутою в нове коло трагедій —

громадянську війну, конфлікти в Абхазії та Південній Осетії,

підігріті зовнішнім втручанням і запеклою боротьбою за владу.

Почалася інша війна — війна за виживання.

Вимкнули світло.

Вимкнули воду.

Вимкнули газ.

Зупинилося метро — головний пульс міста.

Зник бензин.

Взимку ми буквально замерзали.

Ми спали в куртках, повністю одягнені, під кількома ковдрами.

У квартирах було так холодно, що подих перетворювався на пару.

На балконах люди розпалювали справжні багаття,

щоб хоч якось зігріти воду й приготувати найпростішу їжу.

Дим піднімався вздовж фасадів будинків.

Усе місто жило, як в обложеній фортеці.

Так ми жили кілька років — на початку 1990-х.

Мені тоді здавалося, що це ніколи не закінчиться.

Мама втратила роботу.

Їжі майже не було.

У центрі міста, де жила моя бабуся, електрику давали лише дві години на день.

Мама їздила туди й шила все, що могла, щоб заробити бодай якісь гроші й прогодувати нас.

Хліб видавали за картками —

по 200 грамів на день на людину.

Це була не просто криза.

Це була блокада.

Це було покарання за прагнення бути вільними.

 

Це був тихий, безкінечний жах.

І саме тоді, в дитинстві, я вперше зрозуміла:

Війна — це не лише постріли й танки.

Це холод у квартирі.

Вогонь на балконі.

Голод.

Страх.

І відчуття, що звичне життя може зникнути в будь-яку мить.

Примітка:

Абхазія є частиною території Грузії й перебуває під окупацією до сьогоднішнього дня. Цей статус визнаний Організацією Об’єднаних Націй, Європейським союзом, Сполученими Штатами Америки, Україною та переважною більшістю країн світу.